Інформаційний портал «Карпатія»

23.08.2005

От і Індія – країна мрій…
Як воно дивно буває: мрія збулася і… ніяких особливих відчуттів, ніяких тобі сліз радості, дикого захоплення, щему у грудях і т.п. приємних дурниць, все зовсім не так, як уявлялось, таке враження, ніби просто повернулась додому, де все звично й очікувано (мабуть телебачення, книги й інтернет завадили свіжості сприйняття, а може якісь кармічні зв”язки J).
Перший день в Індії – ваші враження? Сумасдурєть! А якщо чесно, то жаркувато трохи, хоча це й доречно. Я в Делі. Не віриться. Трохи дивне відчуття потрапляння в казку дитинства: жінки, як з картинок, та й чоловіки, і діти. Все як і писала книжка: корови, рикші, пальми, бамбук, мавпи, храми, бруд, сморід і… світло, тобто Світло.
Коли вийшли з літака – не вірилось, що так буде постійно! Неможливо, я ж зварюся! Наразі “томлюся” у власному соці, буду якогось там копчення. Сьогодні було 43 по Цельсію…
Таксі в Індії – то велика сила, хоча усе тут – сила, без зверхності, спокійна, доброзичлива, самодостатня Сила.

25.08

Наггар, місто Реріхів. Нарешті ми побачили сонце (в Делі смог). І гори! І майже чистий готель. І 25-28 по Цельсію! Красота…
Вчора був екскурс по різноконфесійних храмах Делі. Особливо сподобався ставок з ручними рибами у храмі сикхів, взагалі у них дуже прикольно: незвичні, але хороші енергії… В індуїстському храмі заборонено фоткати. Гарно сиділось у сутінках у храмі Рамакришни.
Хоча після ранкового отруєння антибіотиками (натще ніззя!) була думка, що доведеться вилежуватись у номері з максимальними обертами вентилятора.
Ніч в автобусі була терпимою, гірська дорога вдосвіта – фантастичною! Передгір”я Гімалаїв.
…Корови мукають за вікном, вони проживають прямо у мене під балконом, поряд – храм Вішну.

27.08

День народження Кришни.
Вчора були в Маналі. У порівнянні з Наггаром – гамірне, суєтне місце. По дорозі заїжджали в буддійський монастир традиції Каг”ю, попали на ранкову службу. Молоденькі симпатичні хлопчики з ніжними поглядами і дзвінкими голосочками виявились дівчатками – я прослухала, що ми їдемо у жіночий монастир.
Враження від поїздки в Маналі: храм зі сидячою статуєю Будди на 2 поверхи, величезний молитовний барабан у маленькому приміщенні, розписаному сценками з історії життя Будди, Центр тибетської медицини з неймовірно приємною лікаркою, яка усім виписувала пігулки від висоти (тобто від гірнячки), парк з мавпами і птахами маналами, які дали назву містечку. А ще мене вкусила в місцевому ресторані оса, нічого особливого, кусають так само, як і наші, з тими ж наслідками.
Увечері ходили в храм Кришни святкувати його уродини, трохи посиділи, послухали співи, але основної частини свята не дочекались, бо звикли тут рано лягати спати, у мене траплялись безпрецедентні випадки, коли я вирубувалась у 8 чи 9 вечора, а вдома я – сова…

4.09

Вчора бачила Далай-Ламу. Так, ніби старого знайомого і далеко не вперше (знову ті мас-медіа), просвітлення не настало, але було дуже приємно.
За попередні дні стільки всього сталося… чи згадаю? Хіба дещо.
В Наггарі відвідали будинок Реріхів, нарешті я побачила “Вчення гір” в оригіналі! Ходили на водоспад, де, за словами нашої гіда, проживає гірський дух, попали там у зливу, але все одно купались, дуже медитативне місце, є печери йогів.
Їздили у містечко Вашишт, яке славне гарячими джерелами і тим, що дало назву гашишу (англійські колонізатори не дочули як слід). Місцина дійсно дуже наркоманська, швидше навіть – растаманська. Джерела дійсно гарячі, навіть дуже, можна парити ноги, гаряча вода тече просто по вулицям, а на території храму побудовані купальні.
Потрапили на свято у високогірне поселення, неподалік якого знаходяться печери стародавніх тантриків. Народу було валом, голосно били барабани, всі раділи. Туристів там практично не буває, тому ми викликали неабиякий інтерес у місцевих, за нами бігали цілими компаніями подивитися на білих мавп J.
Були також у храмі богині Хадімби (одна з іпостасей Шиви), де досі приносять жертви, тварин звичайно, хоча колись – хто його знає… Там нам поставили ритуальні цяточки на чоло.
А потім був епохальний переїзд на джипах у Ле, столицю Ладаку, колишнього тибетського князівства, завойованого Індією у середині 19 ст., чим врятованого від китайських погромів у середині 20 ст.; ця область зараз є частиною індійського штату Джамму й Кашмір, часто її називають Малим Тибетом.
Гірнячка косила нас поступово і по-різному.
Перша наша зупинка була у дуже живописному містечку Кейлонг, з потрясним виглядом на Гімалаї звідусіль, де б ти не був. Там ми здійснили перше наше невеличке сходження (500 м набору висоти) на гірку з гомпою (храмом) тибетської школи Друкпа Каг”ю. По дорозі туди всі розгубились і бродили як сирітки, але на гору вийшли й були задоволені.
За вечерею випили по пару грам горілки з москвичами і місцевим офіціантом, а з вечірним чаєм була порушена одна із заповідей туристів в Індії: наїлися місцевого солодкого, купленого на вулиці. Уночі я страждала від тошноти й високої температури, і так всю дорогу до Ле, що трохи заважало милуватися навколишніми реріхівськими пейзажами. Усі дорожні перевірки паспортів я ігнорувала, валяючись у машині в напівпритомному стані.
Другу ніч ми провели в казковому місці: кемпінг посеред гір у забутому богами місці (а може навпаки), спільна вечеря при свічках біля алтаря Падмасабхави (індійський гуру, який приніс Буддизм у Тибет).
Наш приїзд у Ле співпав з початком фестивалю, в рамках якого ми побували у старовинному монастирі на танцях лам у масках, побачили Далай-Ламу і ще багато чого цікавого. Відвідали ще пару монастирів у навколишніх поселеннях, переважно традиції Гелугпа (школа Далай-Лами).
Оскільки я рано лягаю спати, то відповідно рано встаю, і останнім часом у мене з”явилась традиція з 6 ранку робити екскурс в життя ранкового Ле, з метою вивчення території, так би мовити J.

5.09

Були в гомпі в Хемісті, місці, де зберігаються якісь письмові свідчення перебування в Тибеті Ісуса Христа, - нам не показували J. Ще то місце славне святкуванням уродин Падмасабхави, кажуть, раз у 60 років, і той, хто побував на тій акції, омолоджується духом і тілом. Боюся, не доживу до наступного свята, бо попереднє святкували минулого року L.
Пару людей з нашої групи загуляли у пошуках підходячого для просвітлення місця, і ми, решта, зо 2 год сієстували в місцевій харчевні, нудилися і зовсім не усвідомлювали святості місця, де перебували. Отак воно буває.
Купалися в Інді, ріці, що дала назву величезній країні, хоча протікає лише по маленькому її кавальчику на півночі у спірному штаті Кашмір. Вода мутновата, але кажуть, то нормально, і досить холодна.
Надвечір нарешті відвідали руїни царського палацу в Ле: мало що там збереглося, окрім стін, 9 поверхів, ніби-то копія Потали (резиденція Далай-Лами в Ласі). Пару днів тому пробували влізти туди на халяву, пошарились по навколишнім скелям, таки добрались… до 3-метрової стіни, доступної до лазання, але ненадійної на вигляд, вирішили – життя дорожче.
Кількість гомп навколо вражає! І взагалі –усіляких сакральних споруд: ступ, молитовних барабанів з мантрами і т.п.
Сьогодні були в Алчі. Більше схоже на музей, ніж на діючу гомпу. Купались у потіку з місцевими, пили пиво у барі поряд з гомпою. А затим відвідали по дорозі руїни палацу з невиразною назвою. Вкупі з феєричними навколишніми скелями вражаюче видовище.
Взагалі місцеві (кашмірські) палаци дуже нагадують якісь зіккурати. Гомпи переважно традиційної тибетської архітектури, інколи мають дахи як у китайських пагод, позолочені.
Золота, срібла й дорогоцінного та напів каміння в Індії напевно валом, бр зустрічаються часто, у великій кількості й місцями у зовсім непідходячих місцях.
А природа, тобто гори, тут просто казкова. Описати то неможливо, потрібно лише побачити на власні очі, або хіба ще на картинах Реріха. А тополі, обліпиха, лаванда, мальви, чорнобривці, майори, волошки – ну просто Україна тобі, лише Карпати якось непомірно виросли J.
Європейців у Ле валом. Тут взагалі Вавілон якийсь: розмаїті обличчя, одяг, звичаї, мови, вірування; індуси, тибетці, кашмірці, європейці, американці, латиноси, євреї; мусульмани, буддисти, індуїсти, християни; біле, чорне, жовте, коричневе, руде; бордові буддійські монахи, темнофіолетово-коричневі тибетці, всі у сріблі й бірюзі, різнокольорові індуски в золоті, як квіти на клумбі, сикхи в чалмах, мусульмани в білих плетених шапочках і білі люди всіх мастей і відтінків.
Донедавна у Ладаці був матріархат: жінка могла мати 2-3 чоловіка, як правило, братів. У мусульман, як відомо, навпаки, багатоженство. В результаті останніх все більшало, а ладакців, народу, етнічно близького тибетцям, меншало, і видали закон, що заборонив багатомужество, щоб виправити ситуацію.
У Ле є мусульманський райончик з двома мечетями, де ми постійно купляємо свіжовипечені паляниці. Прямо над ним на скелі височіє палац, який сьогодні увечері підсвітили, майже Європа. Взагалі, то дуже дивно, враховуючи місцеві напряги з електрикою: світло тут як свято, і то ледь жевріє.

18.09

Спустилися з гір. Саме сьогодні. Зараз іде дощ, а в горах, мабуть, сніг. Снігу ми там набачилися вдосталь…
А було все так. 6 числа ми попали нарешті в Тіксі на пуджу (служба), де попередньо обламались, у зв”язку з приїздом Далай-Лами. Було прикольно: купа монахів, іноземців з фотіками, все шумно й різнокольорово: монахи дуділи в дудки, гримали в барабани, їли-пили, потім все раптом скінчилось, залишилось враження театру. А статуя Майреї (Будда майбутнього) таки да! Тут часто трапляються скульптурні зображення Будд на 2-3 поверхи, позолочені й дюже гарні, але цей…
Заїхали також у гомпу на скелі на березі Інду, у Стакні. Там я вперше побачила фрески у процесі їх творення, захотілося і собі помалювати.
Відвідали палац у Ші, де ми з Юрком кожен окремо надибали статую Будди: Юрко знайшов ноги, а я голову, поверхом вище J.
А 7-го вранці вирушили в долину Нубра, прикордонну зону, куди потрібен дозвіл. Побували у містичній пустелі з сірим піском і верблюдами, що з”явилися і щезли, як міражі. Вранці потрапили на пуджу у місцевій гомпі (селище наз. Діскіт), нас там поїли тибетським солоним чаєм з молоком, пригощали цампою (змелений на борошно ячмінь) і навіть овочевою зупою.
Потім були гарячі джерела в чорта на кулічках. Скупатися вдалося частково, бо можна було зваритися, така гаряча вода тече прямо зі скелі!
Увечері – прощальне паті: наїлися-напилися хто як міг, вчилися тибетських і непальських танців з місцевими хлопцями, навіть влаштували з ними переспівку…
9-го вирушили назад, бо в усіх, окрім мене з Юрком, 10-го літак до Делі.
На перевалі Кардунг-ла (5600 м) були слізні прощання з групою (“...и нас осталось только двое...”, перефразовуючи радянську пісню періоду другої світової війни), а потім почалося саме цікаве…
Ми вилізли на ближній горб, щедро обліплений лунг-та (молитовні прапорці\ різнокольорові шмати тканини з написаними на них мантрами), де виявилась незачинена гомпа, залишили там шмотки і мотанулись вгору, де вже давно запримітили вершину у вигляді подвійного тризуба. Ейфорія пройшла досить швидко – ми явно не встигали до темряви. Вернулись. Щоб вияснити, що дивайс для зігріву води, який нам всучив місцевий підприємець з гарним ім’ям Вангчук, не фуричить. Поперлись з ним через дорогу до військової частини. Дружня індійська армія в обличчі офіцера зв’язку зробила, що могла, навіть чаєм напоїла (з молоком – тут самий популярний напій), але клятий прилад таки відмовив нам у ласці.
На феєрично прекрасному заході сонця ми поплентались назад, щоб виявити, що хтось спер наш фотік, не погидував, дай йому... здоров’я! Нам і так було зле, гірнячка не забарилась, а тут таке – стільки класних фоток пропало!.. Сиділи на порозі гомпи, як біля розбитого корита, а холодало не по-дєтски, сніжок притрушував, тоді розбили намет в 15-ти метрах і зажили...
Весь наступний день ми по-черзі випадали в осад, а під вечір прийшли вояки і попросили нас геть – ніззя тут жити, мол, військова територія (набридли ми їм, одним словом: то дивайс ремонтуй, то воду гарячу давай, то фотік пропав). Знайшли нам попутку, і в 6 вечора ми опинились на 11 км ближче до Ле і ~ на 100 м до рівня моря, в Південному Пулу, де є пости військової і цивільної поліцій. Там нас поселили біля місцевої харчевні (що було дуже до речі), типу сарай без вікон, де окрім остогидлих місцевих плюшок, лише смажили яйця і робили чай з молоком, але й це нас тішило неабияк. Попутка теж варта згадки: годину ми тряслися у кузові з 4-ма тибетцями, задихаючись від пилюки, печінки мали забойну дискотеку!
Вранці ми поснідали вищезгаданим, поховали деякі шмотки серед каміння і подалися в гори “по-дорослому”, з рюкзаками на пару днів. Першого дня минули спокусливе гірське озерце, мужньо знехтувавши його гостинністю, дійшли до льодовика, де й заночували. Наступного дня випорпались зі снігу, перекусили “лембасами” (ельфійські паляниці за Толкієном), попили холодної водички, та й таки піднялися на гору ~ 5800 м, отримавши деяку сатисфакцію за всі пережиті негаразди. Було тєжко, але ми не шукаємо легких шляхів – шютка.
Горді собою повернулись ми третього дня до гостинних поліціянтів і успішно розбили табір навпроти, але за горбом, на березі одного з двух премилих озерець. Повечеряли як білі люди, гарячим їдлом. Мабуть, неабияк здивували скромних аборигенів, втоптвши 6 яєшень і стільки ж молочних чаїв.
Весь наступний день було присвячено заслуженому відпочинку і шаховим баталіям. Час від часу до нас навідувалися “гості” – то вояки, то місцеві, подивитися на білих мавп, себе показати, операція “Зоопарк”, одним словом.
А потому була вилазка в сторону Нанга Саго (теж десь 5800). Рюкзаки ми заникали в тих же валунах, попуткою під’їхали то потрібного місця і... вперьод. Коли ми зрозуміли, що не так все просто, і сьогодні нам не світить, повертатись було пізнувато; з метою спасіння власних шкур ми змінили траєкторію і вниз подались руслом ріки. Спустились ми разом із сонцем, надіі на попутку швидко розвіялись як дим і 7 км до Пулу топали ми відчайдушно і вперто, намалювавшись на його горизонті із зорями . Намет ставити при сяйві місяця виявилось не так вже й складно.
Попередній план вставання о 5 ранку і взяття вершини штурмом був радісно відмінений, і ми задовільнились тим, що, добряче поспавши, під’їхали попуткою до точки вчорашнього спуску на трасу, піднялися близько 1 км річкою вгору, до чарівної полянки, заприміченої напередодні, і там загорали решту дня.
17 вересня - день видатний. За 6 годин і 1,2 км вгору Нанга Саго здалася. Хоча неодноразово була думка здатися у мене: чого я туди пруся, навіщо так над собою знущатися, що я тут роблю і т.п. Але задихаючись все ж вибралися на вершину. Потрапити назад теж виявилось не просто, останні кілька сот метрів пленталась вже на автопілоті. Спустилися знову з сонцем, випили горілки за вечерею, вирубились.
Вранці був похмурий день. В Ле попали знову на попутці. Цілий день тут ллє дощ. По поверненню ми при першій же можливості об’їлися м’ясом, якого не їли вже мабуть зо 2-3 тижні. Відвідали Шанті-ступу (символічна сакральна споруда), збудовану на гроші японців, величезна така, на горбі, видно здалеку.
Холодно тут, а в Делі – 40 град!

20.09

Два дні в Ле без діла погано впливають на психіку: 10 разів по одних і тих самих вулицях, ті самі обличчя, магазини, загравання продавців. Людей суттєво поменшало – кінець сезону, якось сумно тут стало, і холодно. Нічого, завтра в Дела мало не покажеться – шум, гамір, спека, пилюка, смог, сморід...
Якесь відчуття кінця... “Кінець – мій найкращий друг...” (Джим Моррісон)
Додому не хочу. Взагалі нічого не хочу. Пустка якась. Але явно не та... про яку говорять буддисти.
А дощ минув. 2 дні було сонячно, хоча й прохолодно. Так і усе решта мине, тихо й непомітно. Осінь...

22.09

В аеропорту Ле нас шманали так, ніби всі ми злісні терористи і в Делі переслідуємо найганебніші цілі. Але сам переліт був досить приємним.
Делі як Делі, все як і очікувалось. Поселились ми в Міжнародному Буддійському Інституті Кармапи. Умови, які знайомий назвав аскетичними, насправді ще гірші – дуже брудно, хоча, якщо згадати Будду в аскезі, то так воно і має бути. Але загалом жити можна, тим більше, що скоро приїде Кармапа (голова однієї з 4-ох основних буддійських шкіл). Народ тут дивний: студіки, монахи, персонал - живуть в перемішку, не завжди ясно, де хто.
Мені сподобалось їздити на моторикші. Що, правда, не завадило одного вечора пішки пройтись додому біля 17 км. Це було щось: забрідали по дорозі в сикхські храми, спілкувались з толерантними поліцейськими й набридливими продавцями морозива, відбивались від настирливих рикш, пройшли через півміста, вдома просто впали на свої ліжка.

25.09

Навіть не знаю, як то описати...
Були ми в Агрі й Варанасі. Можна сказати, були в Індіїї, нарешті.
23-го до обіду ми відвідали в Делі дуже гарний архітектурний комплекс Кутб Мінар з величезним 72-метровим мінаретом – витвором мистецтва архітекторів й скульпторів-різців по каменю й восьме чудо світу – нержавіючу залізну колону, про яку я памятаю ще зі школи.
А пообіді був делійський залізничний вокзал – дев’яте чудо світу. Такого жаху я, мабуть не переживала ще ніколи. І справа зовсім не у людях, яких тут як саранчі і половина покотом валяється по підлогах, і не у коровах, що бродять між ними, і не в бруді-смороді, спеці-духотищі, смітті-болоті, не в шумі-гаморі, а в основному – в нерозберисі. Сісти в Індіїї, а особливо в Делі, в потрібний поїзд і в потрібний вагон – то велике мистецтво. У нас то зайняло більше, ніж півгодини, і в поїзд ми втрапили в останні хвилини, коли я вже не вірила, що таке тут в принципі може трапитись.
Сам поїзд досить пристійний, їздити можна. Провідників тут немає, постіль не видають, що дуже мудро, зате валом буфетників, які дістають неймовірно, наполегливо пропонуючи тобі якесь питво чи харч, ходять вони дуже часто, цілими пачками, кричать як у джунглях (я доси здригаюсь, пригадуючи слово “чай” у їх виконанні). Під їх громові голоси ми і вирубились.
Схід сонця був як у дитячих снах – Індія: пальми, квіти, ставки, різнокольорові індуски, індуси в спідницях, корови як бегемоти, оберемками відмокають у воді, тусують біля сміття, жують картон і що попадеться... так, стоп, це вже не з дитячих мрій. А сонце величезне й червоне, і вже всі не сплять, працюють.
По приїзді у Варанасі ломанулись одразу в сторону Ганги, де нас одразу завербував власник човна і почав возити по ріці і розповідати про храми, палаци магараджів, ріку, людей, їх стосунки, місцеві звичаї. Відвідали крематорій, подивились на процес спалювання людських решток – дуже пізнавально. Для кожного індуса велика честь бути спаленим саме тут, а хто не може, то прагне хоча б, щоб його попіл привезли сюди і вкинули в Гангу.
Ганга – священна ріка індусів, варанасці вважають її своєю другою матір’ю, усе, що потрапляє до неї, стає священним. Ріка неймовірно брудна, поряд зі вже звичними купами сміття тут плавають трупи корів, рештки людей і т.п., весляр відпихає їх веслом, а в 20-ти метрах, на сходах, що спускаються у воду від палаців, миються люди, моляться люди, живуть люди...
Була спроба проникнути в Золотий храм, шманали нас, як в аеропорту Ле, навіть ретельніше, що добряче попсувало враження, та й взагалі якось там було все незрозуміло й неспокійно, і я пошвидше звідти вийшла.
Вулички у Варанасі – то була б казка, якби не сотні торгашів на кожному кроці з голодними очима, задуха й товкітня. Одного разу наш велорикша гримнувся у машину попереду, і я зі швидкістю кулі опинилася на дорозі за 3 м від свого місця, навіть не встигнувши усвідомити, що ж відбувається.
Трохи відійшли від цього всього ми в музейному комплексі Сарнатх, буддійському осередку в серці індуїзму. Відвідали буддійський храм, а також джайнський, де дуже приємний молодий чоловік розповідав мені про різницю між джайнами й буддистами, і я, на мій превеликий подив, розуміла його (моя англійська - нижче рівня 1-го класу загальноосвітньої школи). Випадково потрапили до магазинчику з танками (розпис на тканині на буддійську сакральну тематику) з симпатичним молодим непальцем, батько якого їх і малює.
Далі – знову вокзал. Спроба скупатися в туалеті несподівано вдалася: поламаний кран обхлюпав мене з ніг до голови. Перекусили стоячи біля вокзального буфету разом з місцевими, бо знайти нормальну харчевню у місті не вдалося. Варанасі – то просто індійський Вавилон! Описати то нормальними словами неможливо. Місце не для пересічного європейця, то точно. Як я там вижила? Дуже висока вологість, можна зваритись. Увечері була гроза. Ми якраз намагались знайти свій поїзд. Місцеві полісмени поступили мудро: зібрали до купи всіх приблудних туріків і просто відвели їх табуном до потрібного поїзда.
Наступного ранку я з вікна поїзда вперше побачила Тадж-Махал – казку з дитинства, він як марево плив у ранковому тумані над рікою.
Не встигли зійти з поїзда, як нас впіймав місцевий рикша і підписався за 200 рупій (20 грн.) возити нас цілий день по місту. Звичайно ж, ми одразу поїхали до Тадж-Махалу. Але з не цілком зрозумілих нам мотивацій той хлопака відвіз нас до протилежного берегу ріки Ямуни, милуйтеся, мол, здалеку. Пішло купа часу й душевних сил, аби пояснити нашому Вікі, англійська якого виявилась нижче плінтуса, що ми би хотіли оглянути то чудо поближче. Він упирався як міг, але таки здався й підвіз нас до головного входу з наполегливими проханнями нічого там не купляти (у нього на наші гроші були свої плани).
Не встигли (знову!) ми підійти до воріт, де вже тусувала неабияка черга, як нас запеленгував місцевий і за 100 рупій запропонував свої послуги гіда (плата за радість оглянути Тадж-Махал – 750 р. з носа). Ми ламались недовго, і він завів нас до тої ж ріки з дупи строни мавзолею, але вже на потрібному березі, тобто стояли ми, задерши голови, безпосередньо перед самим чудом і слухали його історію, поки не почалася гроза, яку ми втрапили пересидіти в стародавній індуїстський храм поблизу, де серед мавп (одна з яких намагалась мене загризти після того, як мій супутник вирішив почухати їй спинку) і божеств проживає місцевий Баба (святий) і тусують його приятелі, які пригостили нас чаєм, травою і були дещо розчаровані, коли ми за годину премилих посиденьок таки відірвали свої дупи від святого місця і пригадали про нашого рикшу, який вже, можливо, нервує з нашої такої тривалої відсутності.
Зраділий Вікі кинувся таскати нас по магазинах своїх приятелів зі зрозумілими мотиваціями, ми відбивались як могли, хоча за вдалу крапку з обідом були йому вдячні.
Оглянули також місцевий форт, теж весь у кам’яному різьбленні й інкрустації, дуже гарний, хоча з біломармуровим Тадж-Махалом у дорогоцінному камінні, звісно, не зрівняти.
Незадовго до відправлення нашого потягу ми вияснили, що відправляється він з іншого вокзалу, котрий виявився досить модерним, і знайти свій потяг і вагон там виявилося набагато простіше. Знову була сильна гроза, тут якраз закінчується сезон дощів.

27.09

Київ. Паскудно.
...26-го випадково потрапила на аудієнцію до Кармапи. То був момент істини для мене. Отримала благословіння. Потім відходила пару годин.
На Мейн-базарі втрапили на якийсь фестиваль з музиками, було весело.
Ходили в зоопарк, там були білі тигри, дуже мені припали до душі. Їздили там на мобілі з місцевими, діти аж підскакували від радості, бігали за нами, тисли руки.
Вночі – аеропорт. Переліт був легким. Але чомусь зараз так зле...

(с) Діана Гнатишен