Головна · Статті · FAQ · Поклики · Контакти · Архів 18.01.2019
Пошук



Останні новини
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
Семінар-табір «Волонтерство в ПЗФ»

Останні статті
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
#І чьо там на Попí?
Гість
логін

пароль



Відновити пароль
Білий Слон: три дні з хроніки реанімації
Ідея прийняти участь у ремонтних роботах виникла давно – з моменту перших публікацій в пресі про їх початок, ще у 2012 р. Однак час з’явився лише нещодавно: кілька днів викроїв після проведення акції-прибирання на о. Несамовите. Громадська організація «Карпатські стежки», у Раді якої я маю честь перебувати, володіє досвідом відновлення гірських притулків із залученням волонтерів. Тому окрім звичайного – туристського – інтересу, мною керував інтерес «професійний».

Олії у вогонь підлив ідеолог реконструкції – колишній головний архітектор Івано-Франківська пан Володимир Ідак. Він звернувся до нашого брата-волонтера для участі в туристсько-орієнтованих роботах. Так сталося, що відгукнувся лише я, але це і добре. Бо я піду, все розвідаю і приведу ще людей, які мені повірять. Це як покликання. Мене «покликали», і я прийшов.

Попрощавшись з волонтерами і волонтерками, одна з яких зовсім по-материнськи забезпечила мене продуктами, рушив у 15 км перехід. Забігаючи наперед скажу, що ті продукти ми їли з робітниками всі гуртом, бо щиросердна їда смачніша в стократ. Дорога Чорногорою із паморочливими краєвидами і нетипово безлюдними стежками видалась напрочуд легкою. Однак з наближенням до Слона почали закрадатись сумніви, що на горі ще нікого немає (раптом щось не зрослось), або ж всі вже поїхали геть (бо сезон скінчився). Лише розгледівши у оптику риштування, стало спокійніше: шлях мій намарно не торований. Пробігтися повз кам’яну фортецю, переночувати і тікати далі було просто нецікаво. Цікаво було зануритись в процес її воскресіння. Чим ближче підходив – тим більше споруда поставала для мене сакральним місцем і джерелом натхнення.

Вперше тут я побував у далекому 1997 р. Тоді юрбу 19-річних туристів вабило все невідоме та незрозуміле. Навіть можна сказати «містичне». З доступної нам інформації була лише звістка, що це колишня обсерваторія. Все решта було вкутане у таємні марева, причому часто в прямому значенні – споруду того й діло завивав білий саван туману.
Підходжу нарешті до кам’яного дива. Зустрічаю дядьків, один з них – явно з когорти «воскресителів». Його видає галицький акцент і вигляд. Знайомлюся, представляюся, контакт зав’язується досить легко, хоча наперід про свою появу я нікого не попереджав. Один з них – Володимир Гусак, муляр з Франківська, коротав вихідну неділю в балачці з Віталієм, котрий лежав на землі на старому покривалі. Віталій – місцевий бізнесмен. Він відкрив у недавно почищеній робітниками котельні крамницю і чатує тут денно і нощно на спраглих до пива туристів. Володимир на мою пропозицію допомоги порадив дочекатись на власне Володимира Ідака, який пішов десь донизу у своїх справах, і відтак зник. Я, скориставшись люб’язністю Віталіка, обстежив-познімав крамницю і дещо розпитав про бригаду майстрів, що тут мешкали, на предмет ліжкомісця. Намета у мене з собою не було, зате був по-зимовому теплий спальник (на той момент я знав, що у замку є принаймні одна пристосована до життя кімната). Однак Віталік поспішив мене засмутити, що місць там точно не буде, і я можу в разі чогось розраховувати на місце на двох’ярусних ліжках (як виявиться – не за «так»).

Крам мене, окрім як для фото, далі не цікавить, я Віталіка – також, тому йду знайомитись з бригадою. Для цього треба відшукати в темному коридорі невидиму для чужих очей кімнату. Заходжу, знайомлюся. Виявляється, що тут Володимирський форум: з шести робітників п’ятеро – Володі. Загадую два, ні – три бажання! Якусь годину ще балакаю з хлопцями. У них сьогодні заслужений вихідний, в зв’язку з чим вони нудяться. Робити їм абсолютно нічого. Ні карт, ні радіо, ні книжок тут немає. Поки нема «головного», розважаю їх розповідями про нашу організацію. Фотографую хлопців, кімнату. Звертаю увагу, що спати ніде – всі нари закидані спальниками. Хлопці розповідають про недавно очищену сусідню кімнату, йду дивитись – імовірно, власне там і спатиму. На підлозі – залишки ще тогочасного дубового паркету (!), однак перекриття над головою висить на чесному слові – що суттєво применшує сміливість тут ночувати. Вертаюся до хлопців. Ще якийсь час кручуся у них – мене пригощають чаєм. У кімнаті тепло, горить піч.

Заходить нарешті головний реконструктор. У досвідченому погляді це читається. Представляюся, згадую про спільного знайомого, і вже через п’ять хвилин мене ведуть на екскурсію. Пан Володимир вводить у плани, одночасно скануючи мене на предмет потенційної працездатності. Я починаю шаленіти від такого прийому, потрошку на власні очі вхожу в масштаби воістину гігантських обсягів уже зробленого і ще на порядок більше того, що ще потрібно зробити. Але чомусь все це мене не лякає. Ентузіазм архітектора приємно заразний, і очевидність його продуктивності надихає на подвиги. Дізнаюся про систему каналізації та збору дощової води, центральне опалення, коркове утеплення стін, збитий герб Пілсудського і навіть де лежить скинутий совєтами у провалля великий гранітний стовпчик CS/P кордону.

Екскурсію закінчено, на завтра мені в загальному намалювали фронт особистих робіт. Куняю на лавці і цілком несподівано отримую запрошення на вечерю. Оперативно вливаюсь у колектив. Витягую цибулину, пригощаю – починаю розуміти, що з харчами у хлопців почалися труднощі. Цибулина зникає за кілька хвилин. Потім витягую хліб, цукор, бублики… Хлопців можна зрозуміти - день виїзду переносили неодноразово, ще й зміну затягнули на два дні. Розливають коньячок. Всім по 25 г. І все, по більше ніхто не тягнеться. Не тому, що нема, а тому що всім того вистачає.

Овва, мені знаходиться місце на лежаках, правда, двоє трудяг з власної волі вирішують ночувати у сусідній «аварійній» кімнаті. Стелять собі пінопласт, накривають поліетиленом. На стелю не зважають. Ні, не я тому вина – один з майстрів є спеціалістом по храпу 5 розряду. Саме біля нього мені ночувати. Пригадую, чи взяв вату, щоб затикати вуха.
Повітря в кімнаті розігріли до 27 градусів. На кам’яних стінах виступає волога – але не конденсат, а реальні краплини просоченого водою пісковика. Це до питання просушеності споруди. Із заходом сонця всі починають вкладатися, свічок у хлопців немає, є лампа на дроті і генератор (який наразі не включають, бо нема потреби), а також газовий світильник і пару грамів газу в балоні. Світильник запалюють, однак його стає на годину. Ще якийсь час товчуся і вкладаюся. Карімат чи надувайка не потрібні – лежаки накриті пінопластом. Як мене і попереджали, нічний концерт відбувся. В результаті я півночі не спав. Не поміг навіть туалетний папір у вухах.

По мірі світління горизонту народ починає шарудіти. Відповідно перестають ганяти по рештках штукатурки миші. Дуже сприяє процесу харчування газова плитка на дві комфорки і далеко не порожній 27 л газовий балон. Досить доречною виявляється моя кава – виглядає, що я з’явився цілком вчасно. Народ тут панський - розчинну ніхто не п’є (!). Згущівка від Оленки з Тернового Поля теж користується популярністю.

Робочий день понеділка потішив всіх гарною погодою, хоча я натякаю, що ввечері можливий дощ (так заповів rp5.ua).

Із зробленого мною 8-9 вересня:

1) переніс надцять кусків арматури на другий поверх, потім передавав на третій
2) прийняв надцять дощок вагонки і пару кавалків фанери OSB, поскладав їх у підвалі
3) вибивав молотком і зубилом верхній ряд цегли в кімнаті «через дірку» на другому поверсі з новою підлогою – для освітлення і вентиляції. Хлопці у 2012 цементу не шкодували.
4) возив тачкою щебінь у підсобку біля крамниці
5) з власної ініціативи пиляв і рубав дрова, носив на склад
6) розбирав закладене насухо цеглою вікно у башті і цією ж цеглою закладав віконце рівнем нижче на сходах. Надихався цементу. Тепер там темно, але й протягу теж немає.
7) з власної ініціативи позбирав усе сміття, що знайшов біля обсерваторії, віддав на відповідальне зберігання Віталіку у підсобку. Той обіцяв, що все буде звозити на офіційне сміттєзвалище десь унизу. Вийшло два великих пакети. Багато 0,5 л стаканчиків для пива.

Із зробленого хлопцями 29.08 – 08.09:

1. Заново перекрито башту новим і міцним рубероїдом. На попередньому фірма-підрядник, яка закупляла матеріали, зекономила, тому він серйозно протікав.
2. Вимурували заново великий сегмент кладки, котрий повністю випав з башти. Дуже багато часу пішло на винесення зі схилів і підбір каміння для «мозаїки».
3. Вичистили другу кімнату для житла і третю під склад. У другій вибили цеглу і змонтували вікно з шибами. Встановили двері. Підготували для встановлення раму для дверей при виході з башти на оглядове коло.
4. Вікна у башті частково закрили дошками і вмонтували невеликі шибки для освітлення. Також встановили вікно у тамбурі-переході до башти.

Окрім робочих моментів, багато часу забирала доставка питної та технічної для цементного розчину води. Привезеної з собою ніяк не ставало, тому щоб набрати і винести 150-200 літрів води з кулуару неподалік з перепадом у 150 м забирало у шістьох майстрів майже цілий день.

Із зауважень, що почув в адресу непродуманих фірмою-підрядником ремонтних робіт 2012-13 р.:

1. Всі вікна замуровані на віки. Не пошкодували цементу і навіть нової цегли. Складається враження, що кладка мала витримати не ураганний вітер, а наступ мадярської піхоти. Грубої дошки було б достатньо. Вибивати ту цеглу – ще те задоволення, практично цілої не лишається. Гроші на вітер. На щастя хоч у башті два великих вікна не замуровували, а поклали і заплішили цеглу «насухо». Витримала.
2. Недостатньо витривалий матеріал покриття даху башти не витримав зими, знову зайві гроші і час. Після встановлення даху на башті об’єм опадів, що витікав через дощові отвори у бортах кругового оглядового майданчика, збільшився пропорційно до стічної площі даху. Вода вимила з південного боку суттєвий рівчак у кладці.
3. Під час вивільнення кімнат котельні від будівельного сміття останнє зносилось бозна-куди за 200 м, в той час як можна було зсипати його на майданчику перед басейном, таким чином сформувавши тераси для наметів туристів. Витрачено час і сили робітників.
4. Втрачено сезони 2013 і 2014 рр. (пошук фінансування). Основні роботи у 2013 р. робились у короткий світловий день листопада за умов сильних і по-зимовому холодних вітрів. У 2014 р. перші роботи почались у травні і протривали 4 дні, основна стадія розпочата лише наприкінці серпня, тобто недавно.

Про Віталіка. Багато списів зламано на інтернет-форумах про користь чи шкоду крамниці на горі. Не беруся когось осуджувати, лиш оповім про що сам бачив. Поки хлопців не було, він на правах господаря гори зайняв кімнату котельні на другому поверсі. Привіз двох’ярусні ліжка, зробив столи та лавки. На яких правах він це зробив, залишається здогадуватись. Сміття після туристів акумулюється в одній з підсобок і відтак, за словами крамаря, звозиться униз на офіційнє сміттєзвалище. Іноді хлопці з бригади приходять до нього по продукти. Випити холодного пива за 15 грн. – добре це чи погано? Як на мене, хорошим є те, що в час вимушеної відсутності ремонтних бригад протягом липня (?) - серпня 2014 р. Віталік знаходився постійно на горі, тобто мимовільно ставав сторожем обсерваторії. І хоч-не хоч, але можливо саме завдяки цій обставині мідна бляха на даху досі "не зробила ноги".

Правові колізії. Символічним є той факт, що на даний момент обсерваторія не належить де-юре нікому конкретно. Формально Івано-Франківська облрада попросила Верховинську райраду, і та 28.10.2010 р. передала будинок на баланс Прикарпатського університету. Але: без права продажу, відчуження та передачі в оренду. Тобто на правах лише користування. Відповідно до цього акта остаточне рішення про дозвіл чи заборону ведення підприємницької діяльності прийматиме місцева влада. Далі облрада у вересні 2012 р. звернулась з рекомендаціями про передачу права власності університету, однак верховинці відмовились, оскільки побачили, що на горі вже реально робляться справи, а це – немалі грошики в перспективі. Шкурні інтереси беруть верх над науковими. Тому не виключено, що Віталік піде до свого ймовірного родича в район і принесе папірус, що посвідчує його право зайняти 50% кімнат замку. То ж кому належить Білий Слон?

Для встановлення істини розглянемо щонайменше три правових аспекти:

По-перше, будинок знаходиться на території КНПП. Для ведення господарської діяльності потрібна угода з адміністрацією парку. У 80-ті, коли для парку вилучали землі з управління лісових комбінатів, споруда з імовірністю 99% не фігурувала в передавальних документах. Брати руїну собі на баланс – воно як жорно будь-кого здатне потягти на фінансове дно.
По-друге. Після окупації Західної України радянськими військами у вересні 1939 р. обсерваторія постановою Ради народних комісарів УРСР 2 січня 1940 р. була передана до відання Академії Наук УРСР, що було потім підтверджено додатковими рішеннями Гідрометеорологічного комітету РНК СРСР від 25 лютого 1940 р. Після повторної російської окупації було прийнято остаточне рішення, згідно з яким обсерваторію визнано зруйнованою (протокол № 23 АН УРСР від 29.12.1944 р.). Згідно чинного закону України про правонаступництво, всі нормативні акти прийняті за часів УРСР є чинними в тій частині, яка не суперечить нормативним актам, що прийняті з моменту проголошення незалежності. Судячи з відсутності будь-яких документів, що засвідчують передачу прав чи обов’язків на об’єкт третім особам, можна підсумувати, що суб’єктом права власності на обсерваторію є досі Академія Наук України.
По-третє, ніхто не гарантує, що через 5-10 років, коли будинок засяє новими барвами, не з’являться територіальні претензії з боку закарпатської влади, яка по своїх геодезичних талмудах вирахує, що частина прибудинкової території знаходиться в її юрисдикції.

От-така правова бувальщина. Як воно буде – час покаже. А хлопці тим часом роблять свою справу.

Вечір понеділка восьмого вересня відзначився напророченим дощем (а на Марічейці туристів навіть градом посипАло), тому всі зовнішні роботи достроково закінчуються. В додаток шось твориться з тиском на вулиці, в результаті чого в пічці має місце зворотня тяга. Обсерваторія — в диму, нагадує Освєнцім. В сутінкових коридорах стоїть імла, бракує тільки привидів у білих простирадлах. По черзі всі стоїмо навколішки і роздмухуємо грань в топці. Хлопці почерезраз бігають на вулицю дивититися чи не пішов дим з труби (яка винесена по висоті на половину стіни замку). І не пахне навіть, труба в кімнаті ледь тепла. Димохід повністю демонтовується, перебудовується, благо іржавих труб і колін є в достатку. Десь на другій годині старань чи то тиск вирівнюється, чи наша духовка нарешті розігрілась достатньо, у підтвердження цього з труби вириваються перші паростки тяги.

В кімнаті остаточно стемніло, вирішуємо в останню ніч не економити бензин і запустити світло. Генератор важить з центнер – несемо його учетверо в основу башти. Якийсь час він не планує запускатись, аж поки хтось з хлопців не додумується повернути важіль збіднення суміші в протилежний бік. О боги, є світло! Вибігаю на вулицю і, як мала дитина, таращуся на освітлене вікно у череві недавньої руїни. Хто би міг подумати?! Скільки радощів! Правда через годину дизельок задихнувся від власного диму. О, ну то ми файно башту загерметизували!

Вівторок дев’ятого вересня завершує затягнуту 12-денну зміну. Має приїхати ГАЗ-66 з Шибеного, привезти бригаду тернопільських бляхарів з матеріалами і забрати франківчан. Двоє хлопців з бригади вирішили не чекати і втекли ще вчора пішки на автобус. Час Х – друга година дня. Речі спаковані, останні макарони з’їжджені, бетономішалка помита, риштування демонтовані, перебрано і відсортовано десятки інструментів та матеріалів на предмет звезти вниз чи залишити наступникам. Броцаки винесені на сонце для підсихання від нікуди не зникаючої сирості 80-літних мурів. Всі дивляться униз на дорогу і час від часу всім «причувається» характерний рик мерседесівського дизеля. Час летить, а ніхто не приїжджає. Вже й вечерю приготували із залишків гречки, в хід пішки всі мої резерви у вигляді бубликів та сухариків. Від нудьги хлопці перетворюють пінопластову коробку від інструментів у японський телевізор Sony. З дротів робиться антена, на екран кульковою ручкою і червоним маркером наноситься зображення сюжету ТСН, в якому Наталка Мосейчук (а може й Алла Мазур), розповідає про ремонтні роботи на Попивані. Ще через годину-другу заслаблий Віталік приходить в гості, просить підрізати двері в крамницю, бо просіли і не закриваються. Якийсь час жужимо бензопилою. Я питаю у Віталіка про гральні карти, через 5 хв він їх приносить. Карти вологі і погано роздаються. Ріжемось у «тисячу». Заходить сонце, у без того моторошно-темній фортеці настає глупа ніч. Запускаємо генератор, але працює він недовго, бо захотів пити. Напуваємо рештками бензину. Віталіку стає дедалі гірше, назустріч йому вже їде жінка Оля (на заміну чи то на порятунок). В розмовах усе частіше чути слова «лікарня» і «швидка допомога». Температури немає, але з сумом виявляємо, що ніякої аптечки у хлопців немає (!!). Бурчу на них, що це неприпустимо.

Кладемо ватру у п’єцик, аби новоприбулим і втомленим від довгої дороги створити мінімальний затишок. Пічка, на щастя, запрацювала досить швидко. Закінчуються запаси води, бо цілий день від нудьги ганяємо чаї та кави. Мій цукор вже закінчився, п’ємо так. Пічка теж хоче пити, бо має вбудований змієвик батареї, який проходить циклом через велику нещільно прикриту кришкою виварку. Ця вода з виварки постійно випаровується, тому аби труби не горіли – її потрібно заправляти. В хід іде вся волога, яку тільки можна знайти. Мені пощастило під час прибирання знайти ничку ягідників на 1,5 л. Заливаю в теплообмінник. «Іхтіандр» задоволено починає урчати і смикати з’єднувальним патрубком у вдячність. В хаті нарешті тепло.

Десь перед десятою за горбом нарешті зареготав двигун, і заблискав тьмяними фарами силует автомобіля. Для всіх очевидно, що нас чекає веселий нічний спуск. Молодий світлявий шофер з Верховини Микола однозначно не буде ночувати на горі, тим більше що Віталіку зовсім кепсько. Виносимо світло на вулицю для проведення навантажувально-розвантажувальних робіт. Вивезено кілька непідйомних рулонів міді, море води, бензин, пісок, щебінь, їду, інструменти, трьох бляхарів з Козови та Віталікову жінку. Також вивезено дві свіжі діжки з пивом. Завантажуємо з півтонни риштування, бетономішалку, тачку та інструменти. Перед спуском засідаємо в крамниці перекусити свіжим хлібом з салом та цибулькою і запити це все діло свіжозвареним верховинським пивом. Настільки свіжим, що власник сам їздить в Європу по хміль.

Хлопці з повіту Тернового Поля будуть робити ринви по всьому периметру замку, та доробляти деякі бляхарські роботи на даху. Термін зміни – тиждень.

По конях! Стелимо пару кусків пінопласту на риштування, так як дорога, кажуть хлопці, — ще той атракціон. На вулиці градусів 5, вдягаємо всі, хто що має, і рушаємо. Оля на горі не лишається, їде з чоловіком донизу. Здоров’я важливіше. Напівпритомний Віталік тим не менше умудряється завантажити два кавалки старого котла у машину. Ідак це діло присікає і розносить Віталіка на всю іванівську. «Брухт-сувенір» повертається в лоно гори. Далі з добрих дві години — схилом Попа, відтак жерепами (що воліють роздерти борти Газона), потім смереками, що ладні відтяти голови, — нарешті прибуваємо на Веснарку. На полонині нехай опівніч, але машину чекають, світло світиться, чути якусь метушню. Приводять бухого в драбадан Пєтю, вантажать його на борт разом з мішком бринзи. Петро хоч і п’єний, але ще готовий балакати на різні політичні теми. Віталіка ковбасить так, що він задихається, прийняте на полонині чи то 50 г чи то жентиця особливо не помагають. З’являється версія отруєння кавуном. Ще 45 хвилин спускаємось крутеленями до лісництва на Погорільцю. Світить повний місяць, глупа ніч, але в темпі треба перевантажити все залізо на Газельку. Ще 40 хв і діло скінчилося. Забрідаємо на сіновал конюшні і спимо до сходу сонця. Ключа до лісництва знайти не змогли. Я сплю як бандерівець – в одязі і черевиках, накриваюсь якимось простирадлом, бо ліньки розбиратись і витягувати спальник. Щойно на вулиці замерехтів світанок – хлопці порозбігались в гриби, і ніхто вже домів не спішить. Погранці в Шибеному не зупиняли. У Ворохті заїхали на піцу до файної дівчинки Іванки (поворот на залізничний вокзал). У Франківську були біля п’ятої години.

П.С. На кільці Петлюри зустрічаю Віталіка Горєлова, який повідомляє, що балакав з ректором університету, і той придумав хитрі приспособи, аби на стінах Слонах не збирався сніг. Цікаво.

П.С.С. Коли підготував матеріал, мені подзвонив товариш з Карпатських Стежок і цілком, між іншим, серйозно спитав про сонячні батареї (про які реально трублять ЗМІ), мовляв, їх планують встановити до кінця вересня. У відповідь я лише розсміявся у слухавку. Ніякими батареями там і не пахне - і ще довго не буде.

П.С.С.С. Всі поновлення стану Слона синхронізовуватимуться у вікіпедії.

П.С.С.С.С. Як стало відомо нещодавно, Віталік помер в лікарні. Нехай земля буде пухом.

Клацніть на даній світлині для переходу до галереї фото з підписами

Білий Слон 2014
Коментарі
Коментарі відсутні.
Додати коментар
Будь-ласка, зареєструйтесь для внесення коментарів.
Рейтинги
Рейтинг доступний лише для зареєстрованих користувачів.

Будь-ласка, ввійдіть в систему чи зареєструйтесь.

Оцінка відсутня.
Інтернет-крамничка сучасної української літератури

Запрошуємо до членства


ЗН?ЖК? ВІД:

Острівець

Мандрів 15%

15%

15%

15%
10%

10%

7%

Садиба Арніка 10%

У Пилиповича 15%


Код для вашого сайту
© 2000-2017 karpatia.org.ua
   -     Greenways   ...