Головна · Статті · FAQ · Поклики · Контакти · Архів 18.01.2019
Пошук



Останні новини
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
Семінар-табір «Волонтерство в ПЗФ»

Останні статті
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
#І чьо там на Попí?
Гість
логін

пароль



Відновити пароль
Про Білого Слона на Чорногорі
Владислав МІДОВ?Ч
Обсерваторія станом на 1939 р.


Досі достеменно невідомо, хто був головним сподвижником метеоролого-астрономічної обсерваторії державного метеорологічного інституту (PIM) на Чорногорі. Обсерваторії, котра обійшлася національному бюджету в ті нелегкі та злиденні передвоєнні роки у мільйон злотих (сплачених переважно валютою британським підприємствам). Це остаточно стало причиною його дивної назви – Білий Слон (Тобто химерний задум. Інше, більш очевидне пояснення такої назви ― зовнішній вигляд взимку. Прим. перекладача)

Головними рушіями будівництва, скоріш за все, були астрономи з Варшави, які шукали місце з чистим повітрям і відносно рідкою хмарністю. Останньої, на жаль, не бракувало від осені до весни на чорногірських височинах, a той, хто таке порадив, виглядав недостатньо ознайомленим з кліматом Східних Карпат. Світова метеорологічна наука кінця тридцятих років ґрунтувалася радше на даних висотних радіозондів, і схилялась розглядати високогірні обсерваторії в якості спеціалізованих установ для досліджень клімату, магнетизму Землі, космічних променів тощо.

Але за часів ІІ Польської республіки, особливо в тридцятих роках, ряд високопоставлених генералів охоче займалися проблемами не військового штибу (як шляхта Гуцульщини ― уявними колоніями в Африці і Бразилії). Керівництво тодішньої Ліги державної протиповітряної оборони (LOPP), на чолі з 60-річним генералом Бербецьким, підтримували астрономію у її більш класичному вигляді.

Відання обсерваторією, з огляду на значну вартість утримання високорозташованого об'єкта, було доручено без обговорення PIM. Його керівництво невідкладно прийшло до висновку, що майбутній очільник «Білого слона», окрім володіння професійно-технічним фахом, повинен бути людиною гір і досвідченим у забезпеченні життєдіяльності об’єктів подібного типу великою кількістю палива та харчів. Також така особа повинна, при можливості, бути місцевого походження, добре знати Гуцульщину та володіти українською мовою. Тому вибір зупинився на мені, досить амбітній і молодій особі 30 років, котру відкликали чи завербували через апарат ПІМ прямо з притулку PTT на Бабій Ґурі. Там протягом п'яти років я реорганізовував туристську інфраструктуру, особливо лещетарську, одночасно готуючи ґрунт для майбутнього національного парку.

Владислав Мідович
Починаючи з середини грудня 1937 року, кілька разів я їздив з Варшави до обсерваторії, наглядаючи за центральним опаленням, що підсушувало свіжовикладені мури. Пізніше там вже мешкав старший механік Вл. Шевчик. На початку липня 1938 р. ми прибули з вантажем на орендовану для обсерваторії базу в Явірнику. 49-й гуцульський стрілецький полк в Коломиї, під командуванням відомого лижника, полковника і дипломата Владислава З’єнткевича, надав транспорт у вигляді кількох вантажівок.

Наприкінці серпня (за іншими даними – 29 липня, прим. перекладача) відбулося формальне відкриття обсерваторії, розпочате якраз перед прибуттям десятків гостей з Варшави. І почалося воно безпрецедентним скандалом від генерала Бербецького в адресу головного архітектора. Генерал, прибувши на годину раніше, дуже розлютився, ставши очевидцем деяких незавершених частин інтер'єру, незважаючи на недавні урочисті обіцянки, що ключі від повністю готового будинку будуть передані незадовго до церемонії. Ці «хмари граду» і «чортихання» луною прокотилися крізь усі поверхи через що, в деякій мірі, збляк запал при демонстрації численного обладнання для високогірної роботи у метеорологічній частині будови, а також зелених кокосових хідників у коридорах нульового та першого поверхів. Щоб пом’якшити неприємні враження від незавершеного паркету чи шпаклювання у цьому величезному і складному будинку, екскурсії я проводив лише в найцікавіших частинах споруди. Особливе враження створювали прекрасні краєвиди з терас обсерваторії.

Частування організував якийсь «професор» з Варшави, мабуть відставний сержант легіону Бербецького, який до того ж відповідав за доставку "стильних" меблів для обсерваторії. Як наслідок, шафи з політурованої фанери були доставлені на вершину в дуже жалюгідному стані, і "пан професор", покинувши будівлю вечірньої пори, тихцем завантажив на «гуцулика» дві масивні валізи невідкритих коньяків і надцять колод запакованих колод гральних карт. Власне частування, подане у двох залах, відбувалось досить незвично. У нижньому залі для другорядних гостей було повно закусок і алкоголю. У верхньому ж компанії щирих послідовників Йозефа Підсудського на чолі з маршалом Сенату РП Пристором встигли подати суп, і деяким перепала із величезною затримкою навіть печеня. Раптово здійнялася гроза. Пристор негайно закликав покинути вершину, якщо тільки панство не бажає дістатися Коломиї мокрими до нитки (до підніжжя з’їздили на гуцульських конях). Гроза виявилась дуже доречною, бо найнята «професором» обслуга у гуцульських одностроях виносила більшість тарелів з кухні просто до осередку знайомих «професора» поверхом нижче. У такий спосіб непогода помогла уникнути ще одного вибуху генеральського гніву, не кажучи вже про скандал.

Наступного дня Бербецький і Ко вже були внизу, а я залишився зі своїм "білим слоненям" на руках. Генерал, прощаючись із посмішкою на обличчі, сказав: «Велика особиста подяка пану Магістру, що врятували ситуацію, і враховуючи всі заслуги, у мене немає сумнівів в тому, що пан безпроблемно дасть собі раду тут, особливо з такою гарною господинею як ваша дружина, яка нам всім припала дуже до серця!» (мова йде про дружину В. Мідовича Антоніну Цьвєк – прим. перекладача).

Мідович з дружиною і службовцями
Обсерваторія була величезною спорудою у формі літери "L", що складалась з 5 поверхів (в тому числі два висічені у горі) і п'ятдесяти з гаком приміщень різних розмірів. Тут була своя підстанція (два дизеля) і акумуляторна (240 батарей), система електронасосів і центрального водяного опалення на базі котлів на ропі з вприском та електрозапалом. Доставка палива відбувалась раз у рік до Кут (кінцева станція), транзитом через тодішню територію Румунії, невеликим ешеленом цистерн з бориславського заводу «Polmin». Після чого ропу перекачували в сотні металевих діжок, вантажівками доставляли через Косів і Жаб’є до початку підйому, звідки на фірах, запряжених парою коней, цілий ескадрон гуцулів цілими тижнями тягнули паливо кам’янистим плаєм до обсерваторії. Згідно рапорту щоденно в трубу котельні вилітало понад 100 тодішних злотувок.

Окремо варто зазначити, що Інститут астрономії Варшавсього університету приймав дольову участь у фінансовій підтримці, сплачуючи символічну суму на утримання посади одного асистента. Головним чином, це був д-р Влодзімєж Зонне, який проводив дослідження фізики зірок, роблячи щоночі знимки на нашому астрографі. Пристрій англійської компанії «Grubb and Parson» складався з візуального телескопа і астрокамери з діаметром об'єктива 62 см.

Обсерваторія була найвище заселеним житлом в країні, і, якщо не враховувати притулок AZS (господар – Людвік Зємбліц), що знаходився за півгодини пішого переходу (у верхів’ї потоку Погорілець – прим. перекладача), то знаходилась серед абсолютного безлюддя. Найближче поштове відділення і крамниця були розташовані на віддалі в 20 км у с. Зелене; до найближчого лікаря в Слупейці було 50 км, а до залізничної станції в Коломиї з вершини було цілих 120 кілометрів. За хорошої погоди найбільш зручним був багатогодинний перехід Чорногори в долину Форещанки, куди можна було замовити по радіо Станіславова моторизовану дрезину з Ворохти.

В того «палацу на Чорногорі», як його прозивав проф. З. Клеменсієвіч, виявився один, але дуже суттєвий недолік. Воду під час посушшя потрібно було доставляти з віддаленого джерела на віддалі 6,5 км, тому що у LOPP, виділивши мільйон злотих на весь об’єкт, раптом вирішили заощадити 40 000 для встановлення водогону з двома електронасосами (на схилі гори на відстані 500 м від вершини і 250 м по вертикалі є змурована у ті часи криничка з непоганим дебетом ― прим. перекладача). У посушливий період для пиття і куховарства достатньо було щодень двох відер, винесених на «коромислах». Для особистого користування потрібно було заощаджувати 0,5 л на людину. Взимку використовували спеціальний розтопник снігу, підключений до центрального опалення.

На прохання директора ПІМ я прийняв на проживання цілий загін персоналу, в тому числі з прикордонної служби, в кількості 16 чоловік. В обсерваторії був власний кухар, пізніше ― кухарка та помічниця, а також моторний та приємний гуцул «Чорний Юра», котрий двічі на тиждень нартами привозив молочні продукти та м’ясо. Крім того, Юру наймали полірувати кілька сотень квадратних метрів паркету. Двічі на тиждень із Зеленого приходив листоноша, що заодно був непоганим перукарем і тішився зручній ночівлі з вечерею та сніданком.

В кліматичних умовах високогір’я, особливо у зимовий період, треба було організувати проживання кільканадцяти людей на зразок полярних експедицій чи мандрівок в Гімалаї. Більше того, ставлення до всіх повинне бути якомога кращим та справедливим. Потрібно було постійно дбати про якісне харчування та зручності, ба навіть дозволяти дводенні відгули раз на кілька тижнів для прогулянок. Той мій останній дезидерат (запит побажань ― прим. перекладача) був схвалений офіцерами Міністерства зв'язку, до якого, в якості департаменту, належав ПІМ. Також, однак з меншою охотою, всьому персоналу було виділено спеціальну високогірну доплату.

Автоматичний купол
Незважаючи на всі зусилля, ми так і не змогли запобігти деяким неприємностям. Якось після кількаденного періоду зимової негоди, коли десятки вентиляторів монотонно завивали в стінах всіх 57 приміщень, в одного з помічників метеоролога з’явились чіткі симптоми щонайменше нервового зриву, і його потрібно був перемістити у кращі умови. В подальшому засобом радіозв’язку у січні 1939 р. відбулась чи не перша такого роду лікарська консультація, під час якої гарнізонний лікар та фтизіатр з іншого боку приймача у Станиславові прийшли до висновку, що один з наших гуцульських помічників страждає, швидше за все, початковою формою туберкульозу і повинен бути негайно шпіталізований до лікарні в Коломиї. У той же день ми звезли його з лихоманкою до підніжжя, де на нього очікувало таксі до Жаб’єго. Перед початком спуску він попросив розвернути рятувальні санчата, щоб подивитися на ісполіна, котрого він кілька років зводив і якого йому вже не доведеться побачити. В той час за Роднянські Альпи зайшло криваве сонце, і серед тріскоти морозу майже урочиста тиша огорнула Чорногору.

Для справжніх «горців» життя в обсерваторії було, без сумніву, захоплюючим. Куди не глянь, аж за горизонт ― хребти за хребтами, вершини ― за вершинами, гребені ― за гребенями. Протяжні долини обидвох Черемошів тягнуться десятками кілометрів аж під схили Копилашу, віддаленої Ґнітеси та Перкалабу. У південному підніжжі мерехтіла гладь Бальзатульської кляузи (нині не існує ― прим. перекладача), а вдалині розверзалася долина річки Тиса. Сонячні паростки рожевіли на кручах Інеула, що боронив всю гряду Роднянських гір, а на заході запалав об’ємний моноліт Петроса, повністю закутий сніговим панциром.

Після чергової завірюхи на західній стіні будівлі утворився півметровий шар снігу і льоду, що в приміщеннях з того краю потрібно було світити лампами. Потім стихія заспокоїлася, і можна було приступати до відбивання "льодовика" за допомогою довгих плішень. У великій їдальні харчувалися ми всі разом, і до останньої страви приєднувалась також обслуга, а підчас свят ― і кухарка. В обсерваторії були апартаменти, в яких гостювали відомі науковці, військовики та діячі туризму, що були особистими гостями керівника.

Наш "білий слон" породжував чимало підозр, іноді серед цілком розумних і освічених людей. Так як: а) збудувала його LOPP, б) підтримав міністр військових справ (фахівець з Гуцульщини), в) були залучені два полковники ― заступники міністра зв'язку, г) відділом технічних досліджень військ зв’язку було встановлено радіопередавач для перевірки прототипу на великих висотах , ґ) центр медичних досліджень ВПС готувався запровадити в обсерваторії дослідний підрозділ ― то нічого дивного не було в тому, що хтось пустив чутки по Варшаві, мовляв, дослідження проводять з метою вивчення іммобілізаційного випромінювання. Після того всього заперечити таку теорію перед тисячами туристів і гуцулів було марною справою.

Остання з вищезгаданих ― верства гуцулів з багатою уявою ― шустро породила низку байок, що поширились на Покутті. Найбільш відома з них повідала, що з початку будівництва обсерваторії сніг на південному схилі гори тане майже відразу, і що часто, навіть у сильні морози, ті місця парують. Справжній Піп, подейкували, лежить глибоко всередині гори, а споруда стоїть для маскування, приховуючи підземний аеродром. Коли "Він" (так поза очі називали мене місцеві) натисне приховану в ніші металевої шафки кнопку, частина підлоги його кабінету спускається вглиб гори наче ліфт. Ще одна вигадка кидала тінь на нашу електропривідну систему телескопів: буцімто це ― ствол, яким можна обстрілювати всі околиці.

Я зі своїми співробітниками вважав себе достатньо розсудливим, щоб не заперечувати чи підтверджувати почуті «історії». Породжені людським загалом, вони витали духом неспокою по всіх усюдах, заглядаючи навіть у двері старостів та воєвод. Олійки у вогонь підливало суворе обмеження входу для туристів, від яких в іншому випадку було б нереально відбитися, як це сталося з обсерваторією на Каспровому Верху. Щоб сюди завітати, потрібно було пред’явити перепустку, підписану директором PIM у Варшаві.

Урочисте відкриття
Найприємніше було вечорами у світлиці, особливо коли за потрійним склом вікон завивала хурделиця чи снігова буря. Потужний радіопередавач ловив сигнал майже половини світу, постукували м'ячі для настільного тенісу, і тільки регулярний обхід чергового метеоролога, механіка чи сержанта прикордонного поста свідчили про те, що все працює без перебою, інструменти та машинерія працюють в нормальному режимі. Ледь чутне цокання, яке ловило радіо, підтверджувало, що астрограф, керований електрично і синхронізований із хронометром, «стежить» за своїм небесним тілом і знимкує безперестанку. А після опівночі астроном торував звивистий шлях до купола, фотолабораторії і майстерні, після чого він просипає майже цілий день і знову активізовується під вечір як той їжак чи сова.

Наше радіо функціонувало бездоганно, передаючи закодовані метеодепеші, дані чи запити у широкий світ. Кожні кілька годин загоралися червоні вогники, і лунав сигнал виклику: «Гальо Станіслав! Гальо Станіслав! Говорить 59! Говорить 59! Переходжу на прийом ― слухаю!». Сигнал ловило чітко та гучно, через деякий час місцеві жителі Станиславова відправили делегацію до місцевого відділення зв’язкової компанії зі скаргою, що вечорами більшість радіослухачів у своїх приймачах чують переважно Чорногору і нічого більше.
Навесні великий інструментальний зал верхнього поверху потавав у сонячних променях. Чорногора і Родна виблискували високим фірном, а «Радіо Станіслав» передавав про дозрівання ранніх черешень і повсюдний аромат бузку та жасміну.

1939 рік став роком найбільшого зближення із Землею планети Марс (як і 2016 ― прим. перекладача). З вечора він палав у небі червоним сяйвом, і черговий астроном використовував чимдалі більше низькочутливої плівки. Вечорами зав’язувалися розмови на тему космічних просторів.

З тих небес на землю спускав нас 6-річний Яцек (син Владислава Мідовича – прим. перекладача), який, підсівши до двометрового прикордонника, із зацікавленням розглядав його карабін та бінокль, переповідаючи недавно прочитану казку: «... сердитий свинопас зачинив двері своєї держави, залишивши заплакану принцесу під рясним дощем…». По всіх довколишніх хребтах простягалися останці фортифікацій часів Першої світової війни. Залишки звивистих шанців із осипаними підходами, повалені огорожі з колючого дроту, купи гільз, залишки закривавлених бинтів і присутні тут і там невеликі кладовища на схилах. У гущавині під Ґнітесою повністю зберігся шанець, з проржавілими ручними гранатами напоготові на парапетах. Його особовий склад майже 25 років тому, вочевидь, залишив шанець у великому поспіху.

Наймолодший з наших астрономів невпинно полював за новими кометами. Він оглядав горизонт в сутінках спеціальним телескопом, встановлений на верхній терасі. Але його роботу порушив старший механік, що встановив з 31 серпня на важкому штативі зенітний кулемет, іронічно зауваживши: «Зав’язуйте з кометами, пане Звіздопаде, бо тут з дня на день в небі з'являться інші фраєри!»
Коли я повернувся 2 вересня до обсерваторії після відрядження, радіо мовчало, бо обслуговуючий персонал Станіславської компанії радіозв’язку всім складом вирушив на фронт. Відновленим в останні дні радіоканалом ми відправляли повідомлення на радіостанцію прикордонної охорони в Коломиї, яка була нашим зв'язковим з рештою світу.

В уявному спокої кам’яних покоїв спливали перші дні вересня. Сині лампи ледь жевріли в проходах і в радіопункті. У зв'язку з використанням противником польських розпізнавальних знаків для літаків, обсерваторія попередила місцеві аеропорти, що обстріляє будь-яке повітряне судно, що кружлятиме довкола, після чого мертва тиша запанувала в небі аж до 18 вересня. Всередині місяця я наказав демонтувати всі потрійні лінзи та обладнання астрографу і підготувати до евакуації кіньми.

День 17 вересня видався дощовим і пронизливим аж до обіду, але закінчився одним з найкрасивіших заходів сонця, які я коли-небудь спостерігав з Чорногори. Пасма туману продирались над північними долинами, і бузкові сяйва довго палали на схилах Інеула. З приходом ночі до мене підійшов очільник прикордонної охорони і повідомив про щойно отриманий наказ покинути обсерваторію і вирушити в Устеріки до румунського кордону. Те саме було зі особовим складом Національної Гвардії.

Хмари знову заполонини Чорногору, і ми залишились самі. Телефон мовчав, а ніч спливала в процесі зборів. Світанок настав дощовий і похмурий, і тільки де-не-де оголилися фрагменти долини. Новини закордонних станцій не залишали сумнівів.

Після спільної трапези ми розібрали радіостанцію і винесли у двір, де розбили на друзки відповідно до мобілізаційних інструкцій. Дивлячись на розбиті лампи, перетворювачі, конденсатори та іншу електронну чудасію, фірмани перештовхувались ліктями, шепочучи: «Вже кінець!».

А кінець підходив розміреним кроком. Обійшовши споруду, я повідкривав перед відходом металеві шафи і вимкнув всі перемикачі на розподільних щитах електроустановок та котельні. Врешті викликав Чорного Юру і повідомив українською мовою, щоб не залишалось сумнівів: «Ми йдемо до Бальзатулу (гаті – прим. перекладача) і гарантуємо всім захист від мадярів (котрі на той момент вже кілька місяців як окупували Закарпаття). Коли повернешся сюди завтра, вивісиш на терасі великий прапор (Польщі – прим. перекладача), але тільки його червону половину, щоб захистити обсерваторію від грабежу місцевих жителів.
Автограф В. Мідовича
Я залишаю тобі два маузера з набоями і письмовий дозвіл застрелити будь-кого, хто б не намагався прорватися до будинку до приходу окупаційної влади. Із заготовлених на зиму запасів заплати після повернення за послуги фірманам ― по мішку цукру на людину. Решту їди забереш собі в Жаб’є. Тримайся, чоловіче, і не здавайся!»


Юра зі сльозами на очах хотів мене обійняти за ноги, я ж обійняв його як брата. Потім ключ загримів у кованих вхідних дверях, і цілий караван коней та люду рушили вздовж стіни, переходячи один за одним державний кордон. Я опустився на коліна, цілуючи мокру землю. Вітер приніс пронизливий дощ і обширну завісу синіх хмар, яка наче опустилася після нас на Чорногору. Через скельні розсипи і котли ми спускалися в глибину Закарпатської Русі. Малий Яцек ніс в одній руці маленьку валізу з найулюбленішими іграшками і ведмедика ― в іншій, деколи падав на слизьких трав’яних схилах, але піднімався зі скривленим личком, далі ідучи за кіньми. Коли через кілька годин ми востаннє озирнулися при верхній межі лісу, десь в піднебессі серед перевалючих хребет клаптів туману височіла струнка вежа і ловила останні промені сонця, що заходив над Мармарошем.

Юрко Гудима 2016 © Переклад українською мовою
Опубліковано в часописі Płaj №2 у 1988 р.
Інтернет-крамничка сучасної української літератури

Запрошуємо до членства


ЗН?ЖК? ВІД:

Острівець

Мандрів 15%

15%

15%

15%
10%

10%

7%

Садиба Арніка 10%

У Пилиповича 15%


Код для вашого сайту
© 2000-2017 karpatia.org.ua
   -     Greenways   ...