Головна · Статті · FAQ · Поклики · Контакти · Архів 29.06.2017
Пошук



Останні новини
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
Семінар-табір «Волонтерство в ПЗФ»

Останні статті
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
#І чьо там на Попí?
Гість
логін

пароль



Відновити пароль
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Передмова.

У матеріалу, на основі якого підготовлено дану статтю, дивна доля. У 1940 р. відомий український письменник Юрій Яновський написав оповідання, яке ввійшло в збірку «Київські історії». Ця збірка вважається раритетною і, судячи з усього, українською та в УРСР не видавалась. Видана вона була у 1950 р. московським видавництвом Худліт. У 1948 р. автор отримав за неї Сталінську премію ІІІ ступеня.

Книжку якимось чином знайшли польські дослідники та дописувачі культурологічного та етнографічного польського журналу Плай, переклали з російської і опублікували у 2012. Часопис потрапив до моїх рук, і після перекладу українською, матеріал віддаємо на розсуд читачів.

Збірка Яновського ― це офіційно схвалений Москвою апофеоз одурманювання людей. Найгірше, що та сама репресивна машина комунізму, якій не змогло протистояти півсвіту тоді, успішно працює і сьогодні. (Ю.Гудима)

* * * * *

З перервою приблизно у рік в Києві з’явилися два оповідання, в яких значиму роль відіграла Обсерваторія. Автором першого, опублікованого в збірці 1940 р. «Короткі історії» під назвою «Василь Палійчук, Гуцул», був вельми популярний київський літератор Юрій Яновський. Оповідка є досить стисла і викладена у формі промови головного богатира Гуцула Василя Палійчука до зборів громади, що вибрала його делегатом на ініційовані радянською владою Народні Збори Західної України у Львові. Окрім того, дані збори затвердили прохання до Верховної Ради СРСР про включення Східної Малопольщі до складу УРСР.

Була то типова радянська агітка, примітивна пропаганда, яка нині викликає однакове знизання плечима та іронічну посмішку. Якщо як слід розібратися, то стане зрозумілим, що, спаси Господи, це оповідання було написане в один час з проведенням НКВС масових страт тисяч польських юнаків та офіцерів пострілом в потилицю у Катині, Харкові та Києві, посмішка з облич зникає, а з карт повіє грозою. Воістину диявольський намір автора, щоб польський жовнір пропонував розстріл конвойованих на Попиван «польських банкірів», виступає свого роду літературним доносом і відвертим спонуканням до вбивства. Довго вагалися, чи публікувати це оповідання, однак після тривалого обговорення прийшли до думки, що однієї згадки не буде достатньо, раптом історія вирішить розтлумачити у найдурнішому вигляді цей страшний контекст, і яка велика відповідальність може настати за прості, але перекручені слова.

Лєшек Римарович, Анджей Вєльоха


* * * * * *

Агов, люди! Як докричатися до вас, аби всі почули! Скільки вас тут зібралося, скільки вас зійшлося, і всі плескаєте! Увесь світ стоїть, наче на Великдень, наче хтось зірок насипав! Гей, славний мій роде, тут стоять всі Палійчуки ― плече в плече, міцні як дуби. Поклін тобі, мій роде! Найперше тобі, а відтак всім решта щиро дякую. Я є Василем Палійчуком, що давно служить його милості пану професору Жолинському з обсерваторії, що проблискує, ген-ген, з-над смерек над Черемошем.

Ґазди, чи чув хтось з вас про обсерваторію, де слідкують за зорями і читають про них з неба, як з книжки? Та де там! Працювали тяжко взимі і ніколи в небо не заглядали. А панство, трясця їм, відкрито займались своїми науками. Подивляться в небо крізь трубу, прилаштовуючи різні скла, дивляться скільки заманеться. Де ще хлоп курку потрошить, а не горох з капустою, як завше від панів належиться! Признаюся вам, що і я в ту трубу заглядав. Звичайно заглядав. Отак припав оком і притулився. «Що бачиш? ― питає пан професор. ― Бачиш зорі над лісом? То польська зірка сходить, її видно над усім світом!». Добре. Мовчу. Будь тихо, чоловіче. Не буде нервуватися, нехай вона і зайде. Най пани дивляться, я карпатський гураль, гуцульського роду. Нахиляю трубу нижче і нижче. «Що хочеш, чоловіче» ― питає пан професор. «Хочу, паничу, побачити, що коїться за тим лісом. Кажуть люди, що більшовики йдуть». «Дурня!» ― волає пан професор. ― «Божа Матір захистить батьківщину».

Люди, але було тої ночі руху. Так, наче ціла Польща встала і пішла через Карпати на Румунію, попри нашу обсерваторію. Йде та йде, з таким ґвалтом, що й не чути шелесту смерек, аж мені стало страшно. Скажу правду, хотів з тої катавасії накивати п’ятами. Аж тут кричить пан професор. Приходжу, а вони якраз папери палять, пакують речі, руки їм трясуться. А най вас шляк ясний трафить! Дає мені пачку злотих, дає яке доручення… Ото, Василю, як ми поїдемо геть, підкладеш під телескоп і підпалиш ґнотик, а сам тікай і не озирайся, щоб не сталося. Посідали до авто і пир-пир… ― просто до Румунів. Залишився сам. Надворі ніч. Хотілося втікати, аж п’яти свербіли. Але тоді дивлюся на обсерваторію і думаю, аби ніхто там не набідокурив. Нехай – кажу – і наш брат в трубу погляне, не тільки панам на зорі дивитися. Чи не так, ґазди?!

Попрямував до лісу і той пакунок з ґнотиком закопав. Замкнув браму і до телескопа. Дивлюся, дивлюся, опускаю нижче, вже ніч, а більшовиків усе нема! Що було робити, дав трубі спокій, запалив люльку, аж в голові проясніло. Агов, ґазди, хіба більшовиків без телескопа не побачимо? А як я їх не бачу, то нехай вони мене побачать. У свої телескопи. Взяв польський прапор і відірвав білу половину, червону залишив, повісив на щоглу. Якраз світало і сонце засвітило на мій знак. З усіх усюд мій штандарт видно.

Ось і прийшов судний день. Що за краєвид ― на дорозі ані душі. І якби йшов хтось дорогою попри обсерваторію. І бачив, як марширує польське військо і мене оминає. Людоньки ― який то потужний цей червоний знак! Відчував тоді себе таким важним, як ото зараз, перед вами!

Минав день, і вечір лягав червоною зорею за чубатим лісом. Черемош в долині пливе собі серед люду. Ледь чутно, як якийсь голодранець дме в трембіту перед хатою. Як довкола гарно і тихо. Затримай, Боже, цей день, щоб хтось побачив мій знак. Хтось з тих гідних людей ― більшовиків, що йдуть визволяти свою кров, свій народ. Так думаю і пихкаю у люльку. І збулося моє побажання ― люди! Йдуть… З п’ять сотень польського війська. Просто до моєї брами.

Гей, ґазди, як я налякався. Не здатен тягатися з такою силою. Сиджу, не відгукуюсь, браму не відчиняю. Замахнувся сокирою. А най хтось визирне з-над брами, враз дістане по голові. Чую, що зупинилися і шу-шу… радяться. А мій червоний знак розвівається на вітрі. Зараз почнуть з гармати по брамі стріляти. Чую, як хтось шарпає браму: «Агов, люди!». Виглядаю і бачу: стоїть польський жовнір.

― Слава Йсу!
― Навіки Слава!
― То тут є більшовицький штаб?
― А він тобі до чого?
― То може і ви, ґаздо, з тих більшовиків?
― Як Бог поможе мені, невігласу.
― Негайно відчиніть браму!
― Ні, пане жовнір! Наводьте свої дула і стріляйте в мури, най і я під ними згину, але для вас браму не відчиню!

Чую знову «шу-шу-шу».

― Побійтеся пана Бога, ґаздо! Хіба силою відчинимо. Наші офіцери повтікали до Румунії, а нам з ними мандрувати не кортить. Шукаємо добрих людей, аби здатися в полон.

Ну і що було робити? Мусів їх взяти в полон. Поскладали всі свої обладунки, гвинтівки, гармати. Стоять і не знають, що робити далі.

― Клич, ґаздо, своє більшовицьке керівництво! Нехай вийде з будівлі і скаже, що нам робити далі.
Набрав повітря і груди і кажу:
― Жовніре, наша більшовицька влада доручила вас мені, Василеві Палійчуку. І я вам повідаю. Маєте розійтися і повернутися до своїх сімей. Військо хреститься, плаче, цілує землю.
― Дякуємо вам, пане начальнику, що не караєте. Покарала нас вже та зла година і польська держава! Кінець війни. Додому-додому! Ну і зійшли всі донизу. А я зостався сам. Повний двір зброї і мій червоний знак.

Настала темна ніч, ходжу довкола, стережу трофеї і всяке добро. Пахкаю у файку – грію душу. Пес лащиться, тулиться до ніг, дзявкає на браму.

― Хто там! ― гукаю.
― Відчини, ґаздо! Я з тих полонених…
― А чого тобі треба вночі?
― Привели до нас панів з десяток. Розстріляти їх чи що?
― А шо за одні?
― Не знаю, пане начальнику. Може якійсь міністри або поліціянти. Мали при собі п’ять міхів грошей ― може то банкіри втікають?
― Запровадьте їх до льоху ― кажу. ― І зв’яжіть якомога краще. Нехай ждуть, така їх доля.

Дивіться, ґазди, як та Польща опала ― сміх і гріх, нема про що казати. А який гонори були. Як тих хлопів пацифікували! А ми терпіли. І як тих богів в руки цілували. Але вже. Стою на сторожі і думу думаю про мій червоний штандарт. Перебрався у більшовицький однострій, що далі ― не знаю. Може з гармати пальнути чи гукати в порожнечу?

Пішов до льоху. «Як вам сидиться, ясновельможні панове? Може води бажаєте?» «Скоти, хами» ― лунає у відповідь. ― Ваша армія тікає до Москви. Ваш Сталін благає нас про милість.» По тому я пішов, най собі крекочуть.

За цілу ніч не очей не стулив. Що буде зранку? Бо я не просто Гуцул ― я Василь Палійчук. Зараз в моїх руках ― наука. Небо споглядати. Карабіни і гармати. Панове міністри з цілим банком, трясця їм! Повірте, страшно одному, простому чоловіку, на такій горі залишитись. З усіх усюд, навіть з-за кордону видно, як ті Палійчуки живуть без польських панів?

Ранок не спізнився. Чистий і радісний, пройшов крізь гору, в імлі не затримався, оздоблюючи смереки, навіваючи з хмар вінки. Над горами летить літак. Нижче і нижче, пролетів надомною, похитав крилами і полетів геть. Бац! Щось біля мене впало! Може бомба? Беру і розгортаю. Папір. Ой горе, мені вже з самого неба листи шлють. Але не прочитав, бо за Польщі на професора якось не вдалося виучитись.

Але файні ці хлопці, більшовики! Під’їхали тихо до самої брами. Вийшов, схилив капелюха.

― Слава Йсу! Підмога панів гнати?
― Доброго здоров’я, папаша! ― каже один. ― То може ти є товариш Палійчук?
― Василь Палійчук, ласкавий пане більшовик
― Добрий з мене пан, папаша. На весь писок пан! ― і засміявся.
― Не знаю, як вас величати, пане-товаришу, у ваші молоді роки.
― То ми ВАС будемо величати, товаришу Палійчук ― каже і сміється. ― Польські полки самі вам у полон здаються!

Такі веселі, такі файні хлопці визирають з тих танків. Молоді, молодчики, з рум’янцями на щоками. «Мої ви голуби» ― кажу просто від серця. ― «Нехай вашим батькам ласка небесна зійде з небес. Най їм легко життя ведеться». І сльози з очей кап-кап. Соромно, не знаю як так сталося. Так наче хтось відкрив кран зі сльозами. Плачу і сміюся одночасно. «Дозволь тебе, синку, хоча б поцілувати, щоб побратимами стали. О! Навіть листи від ваших з неба до мене летять, хочеш ― можу показати!» Показую йому той лист з неба. Вояк дякує. «Той якраз нам листи, а вам, папаша, інші прийдуть!» Поцілувалися ще раз. От і все.

І що ви, товариші, повісте на мою промову? Поки буду у Львові на зборах, нехай хтось прийме під нагляд обсерваторію. Нехай і наш простий люд в телескоп погляне, нехай академію закінчить. Кланяюся вам, громадо, за те, що мене вибрали, за вашу довіру Василеві Палійчуку, простому гуцулу.


© Юрий Яновский «Киевские рассказы», Худлит, Москва, 1950
© L. Rymarowicz, A. Wielocha. Plaj No.45, 2012
© Юрко Гудима, переклад українською мовою, 2017



ДИВ. ТАКОЖ інші матеріали з циклу ІСТОРІЯ



ПЕРЕДРУК У БУДЬ-ЯКОМУ ВИГЛЯДІ АБО ВИКОРИСТАННЯ ТЕКСТУ З ДАНОГО МАТЕРІАЛУ БУДЬ-ЯКОГО ОБСЯГУ КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНИЙ.

ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ КАРАЄТЬСЯ ШТРАФОМ ДО 17 000 ГРН.
АБО ВИПРАВНИМИ РОБОТАМИ/ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ НА СТРОК ДО ДВОХ РОКІВ


Інтернет-крамничка сучасної української літератури

Запрошуємо до членства


ЗНИЖКИ ВІД:

Острівець

Мандрів 15%

15%

15%

15%
10%

10%

7%

Садиба Арніка 10%

У Пилиповича 15%


Код для вашого сайту
© 2000-2017 karpatia.org.ua
   -     Greenways   ...