Головна · Статті · FAQ · Поклики · Контакти · Архів 29.06.2017
Пошук



Останні новини
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
Семінар-табір «Волонтерство в ПЗФ»

Останні статті
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Василь Палійчук ― богатир радянської літератури
Сакральне серце Чорної Гори
Операція «ліс або життя»
#І чьо там на Попí?
Гість
логін

пароль



Відновити пароль
Карпатська обсерваторія ім. Товариша Хрущова
Лешек Римарович і Анджей Вєльоха

Виявляється, Білий Слон функціонував щонайменше з весни 1940 р. до червня 1941, а в будинку жили та працювали кілька десятків обслуговуючого персоналу. Мало того, зберігся деталізований опис діяльності в той період. Додамо ― опис, який може внести багато нового для встановлення, що насправді сталося з червоним прапором і планами підриву споруди.

«Де сині гори, де гори Карпати» ― так назвали працівники редакції альманаху «Рукопис», що виданий у Києві у 2004 р., мемуари Михайла Карповича Коростаренка (1910-1988), що керував обсерваторією на Попивані від весни 1941 р. до моменту нападу Німеччини на СРСР [1]. У вступі редактори, між іншим, пишуть, що обсерваторію часто відвідував генерал-майор прикордонних військ. Очевидно з тих причин, що у телескоп було видно не лише небосхил, але й довколишні території: Польщу, Румунію і Чехословаччину. Однак варто зазначити, що редакція про телескоп нафантазувала, оскільки сам Коростаренко про нього жодного разу не згадує. Не міг згадувати, бо відомо, що Владислав Мідович при евакуації перевіз до Угорщини оптику та устаткування астрографа, залишивши лише голу трубу (згідно протоколу про передачу 23.09.1939). Звідки редакція отримала інформацію про телескоп? Хіба з легенд, що так довго гуляли людом, втрапили до Києва і проіснували до 2004 р. Джерела походження цих легенд варто було б шукати ще до війни, коли про щойно збудований «замок» обсерваторії місцеві із захопленням повідали байки, мовляв, через телескоп видно увесь світ.

Тут не можемо не зробити ліричний відступ. Один гуцул, що охороняв рештки радянської радарної станції «Памір» на Томнатику в 2005 р., що неподалік с. Яловичора, затято переконував нас, що персонал станції фіксував зліт літаків з аеродромів у Нью-Йорку. Очевидно, що часи змінюються, а уява гуцулів меж не знає.

Сам Коростаренко свій щоденник назвав «Вихри Чорногори» і почав його писати (принаймні той фрагмент, що опублікували) 26 березня 1941 р. Вже перший запис, вчинений в рідному для автора Києві, породив серед нас дискурс. Отож він зустрічає там кінорежисера Войшвила, котрий планує зняти картину під назвою «Василь Палійчук, Гуцул», очевидно на основі оповідання Юрія Яновського. Останнього Коростаренко теж зустрічає і навіть запрошує відвідати обсерваторію. Попри все є доречним, щоб автор оповідання відвідав об’єкт своєї творчості. Далі Михайло Карпович ще деякий час описує байдуже ставлення режисера відносно обсерваторії який, очевидно, не мав зеленого поняття про реальне життя установи.

Який досвід мав тридцятилітній Коростаренко, щоб керувати потужною науковою установою ― невідомо. Однак знаємо, що був ідейним комуністом, відрядженим зі стану НКВС. В обсерваторії він проживав разом з дружиною (що працювала там лікарем) і своїми родичами (тесть був станційним кухарем, а також доглядав за свиньми). Окрім них там перебувало стабільно кілька десятків (!) чоловік, серед яких ― члени наукової ради Новиш, Захаренко та Чумичев з дружинами, кілька техніків, прибиральники та гуцули (три Палійчуки і два Томащуки). Враховуючи кількість покоїв будинку, складно уявити, як ця ватага там помістилась. Передвоєнний актив можна було полічити пальцями однієї руки. Відомо, що з 10 вересня 1940 р. на Попивані проводились регулярні метеорогічні та інші наукові спостереження. Функціонував, хоч і дуже проблематично, радіопередавач, а також дизельний агрегат.

Матеріал Коростаренка видається щирим, однак нагадує ситуацію, як у тому російському анекдоті: «і смішно, і страшно». Читаючи його, складається враження, що активність людей в обсерваторії носила характер не роботи, а виживання ― бракувало елементарних речей і панувала безпросвітна бюрократія. Окрім того, мала місце конфліктна ситуація директора з деморалізованою обслугою, очевидно через погане харчування та низьку оплату праці. Не особливо сприяли цьому регулярні партійні, комсомольські чи коміркові збори, а особливо ― «візити» офіцерів НКВС. Не допомагало навіть спільне штудіювання Короткої історії ВКП(б). Не будемо переказувати весь текст ― зацікавлених просимо звертатися до першоджерела, при тому, що ключові моменти ми описали.

Молодий і амбітний керівник обсерваторії під керівництвом Наукової Ради працював над важливою темою: «Кліматична характеристика району обсерваторії». З цією метою він вирішив опанувати польську мову, оскільки ― згідно з написаним ― польська література містить багато даних про місцеві дослідження, в той час як російські роботи на цю тему відсутні як явище. Вивченню польської сприяла велика кількість книжок, залишена попереднім керівництвом, які він з ентузіазмом читав.

Пише: «Сиджу із польським словником і дуже детально перекладаю статтю про гальні вітри в Карпатах. Хочу встановити причини та роз’яснити таке явище». І далі: «Ввечері з Колею Томащуком читали матеріал Тильчака [2], відразу перекладаючи. Справа повільно, але таки рухається. Чудова стаття про карпатський гальний вітер». Наступний допис: «Вчили з Колею польську мову, всі читали статтю Тильчака. Справа рухається повільно. Коля малописьменний і багато слів взагалі не розуміє».

Коростаренко має наукову інтуїцію, оскільки припускає, що обдуваючий споруду вітер ймовірно і є тим таємничим «карпатським гальником», очевидно кропітке освоєння польської мови дало свої результати. Науково-популярна стаття на спеціалізованому рівні пояснює речі та явища, про які Михайло Карпович, скоріш за все, не мав жодного поняття.

Хоча у своїх мемуарах керівник обсерваторії пише про великі труднощі з пошуком персоналу, в радянській пресі в той час писали: «Колектив працює злагоджено, функціонують партійна, комсомольська та коміркова ланки, оновлюється стінгазета, проводяться наради. Таке можливе лише в нашій країні, де наукові установи підтримані урядом, партією та всім радянським народом».

Автор пережив як особисту поразку відмову Станіславського обласного виконкому партії надати обсерваторії ім'я Хрущова: «Як прочитав відповідь ― змарнів, і аркуш випав з моїх рук. (…) Не можу цього зрозуміти, для чого я живу? Чому відмовлено у перейменуванні? Чи ми просили перейменувати гору? Просили лише за назву споруди. І того не зробили. Так прикро. Голова розколюється. Як про це людям повісти

«Коли мене мали приймати до членів Компартії, то відправився донизу і до опівночі доїхав до Жабйого». Там його зустрічають з вуличних гучномовців звуки Інтернаціоналу, «розносячи великий гімн по околицях, над Черемошем і по горах». Після офіційних партійних процедур пише: «Душа моя ― душа комуніста відтоді обвінчана золотим вінком статуту і програми ВКП(б). Аж потекли сльози з моїх очей»

Запис від 1 травня 1941 р. у спогадах Коростаренка містить наступне:

Імла та хмари обступили обсерваторію. Температура ~ 0 град С. Вітер західний, до 10 м/с. Гора накрита снігом. Колона демонстрантів вирушила з-під будинку. З привітальними промовами виступили: я, політрук загону і Чумичев. Оратори стали на горі, імла загорнула їх постаті. Решта стояла рівнем нижче. (…) Політрук привітав нас всіх і повідомив, що жодна скотиняка не перетне наші кордони. Усі пашіли радістю та веселощами. На чолі колони Ваня ніс червоний прапор, а Маруся Павлюк і Коля Томащук тримали кольоровий портрет Сталіна.

Єдиний лиш Микола Палійчук нахмурився і виглядав непривітно. Не дивився на знимку, відвертався, не слухав промовців. Так виглядало, що він відбуває безпідставне покарання. Була охота витягти пістолета і застрілити його на місці. (…) Нині був святковий обід з могоричем.


Образ першотравневого дійства на вершині Попивана, із закутаними у хмари ораторами на тлі поривчастого вітру та маніфестантів з портретом Сталіна, вартий увіковічення на плівку кращим режисером. Схожих сцен в записах Коростаренка можемо знайти більше, але лише дві з них пов’язані з головною таємницею.

Отож до обсерваторії одного дня долинає звістка, що в гості з візитом на гору їде генерал-майор прикордонних військ. Персонал цілий день чистить та відновлює будівлю, а тесть керівника готує особливий обід, заради якого буде пожертвуваний місцевий підсвинок. Генерал Іван Алєксєєвич Пєтров прибуває в компанії майора Арєф’єва і політкомісара капітана Клітаніна.

Після перепочинку запросив гостей на обід до своїх покоїв. Тесть накрив першокласний стіл. Якраз прийшла 14 година. На зустріч прийшли спеціалісти Обсерваторії Новиш, Чумичев; була також місцева Ольга, що подавала на стіл. Розмова за обідом була дуже жвава. Все мало б завершитись цивілізовано, якби не Ваня. Він приніс горілку розведену спиртом, але нікого не попередив. По обіді Сергійко та Новиш добре упили, розклеїлись і пішли спати. Зрештою обід пройшов чудово. Генерал промовив перший тост за товариша Сталіна. Він був простим, доступним і приязним чоловіком. З ним було добре і весело.

О 17:30 був підвечірок, але цього разу ― в загальній компанії всіх працівників установи. В ході трапези…

…виступив Василь Томащук. Добре виступив. Розповів як він та Палійчуки очолили обсерваторію. Додаючи, що йому пасує за це діло певна винагорода. Наступним доповів Юрій Палійчук про те, що вони з братом врятували обсерваторію і попросив генерала переказати радянській владі, що вона для них є рідна, близька і зрозуміла.

Очевидно, що протягом 1,5 року з моменту вересневих подій 1939 р. кількість богатирів-рятувальників Обсерваторії виросла до трьох: Василь Томащук, Юрій та Василь Палійчуки. Вартий уваги також ще один допис Коростаренка. Пише він, мовляв, з ініціативи капітана прикордонників розпитав Юру Палійчука про підземний аеродром під обсерваторією. Далі слідує детальне пояснення, що то наплів якийсь дурень, бо він, Юра, тут знає кожен камінь і поняття зеленого не має, де тут можна втулити аеродром. Вельми глибоко в мозку радянських діячів засіла легенда про підземне летовище, раз вже 1,5 роки після захоплення вони його не перестають шукати. Якщо такими даними оперувала радянська розвідка у 1939, то можна собі уявити як у якому страху та невпевненості підходили їхні підрозділи 19 вересня 1939 р. під споруду установи. Очевидно, сподівалися на якусь капость, наприклад, ціла гора ― візьми та й провалиться у підземелля. А тут ― розчарування. Поляки залишили окупанту супертаємний об’єкт в ідеальному стані.

Підсумок

А як було насправді? Детально аналізуючи всі перекази, послідовність подій і особливості їх викладу, можна з великою ймовірністю припустити, що в реальності мали місце події згідно з намірами Владислава Мідовича. Його далекоглядність та господарська жилка вберегли обсерваторію від грабежів та знищення, а також утримали об’єкт в ідеальному стані на момент приходу окупаційної влади. Все решта породила гуцульська фантазія та радянська пропаганда.

Ймовірно, червоноармійцям та їх поплічникам просто в голові не вкладалася думка, що покидаючи обсерваторію, поляки не знищили її. Не потрібно було вибухівки, вистачило б підпалити контейнери з пальним. Мало того, що не знищили, але й зробили все, що не допустити руйнування будинку. Образ таких постатей «польських панів» не могли усвідомити радянські функціонери, пропустити через свою ментальність. Потрібно було знайти раціональне пояснення цієї загадки. От і видумали історію про червоний прапор і врятування будинку від знищення поляками. А гуцулам таке пояснення теж імпонувало, бо раптом «за це передбачена якась нагорода».

В листі до Лешека Римаровича від 23.04.1991 р. Владислав Мідович пише:

Прошу Вас обережно попитати в Дземброні старших людей, чи живий ще Юрко Палійчук. Він виносив на Попиван молочні продукти, яйця та м’ясо і після нашого відходу був тимчасовим охоронцем. Скоріш за все, бідолаху ліквідували паскуди з НКВС. Мій відданий «Чорний Юра»... Він мав там хатчину, жінку й діти.

Здивувався б пан Владислав, якби довідався, що завдяки його інструктажу Юра не тільки не потрапив до лап людоловів, але був увіковіченим як богатир радянської літератури.

Використана література:

[1] Рукопис : український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин: у двох томах. Т. 1 / Комітет з нац. премії України ім. Т.Шевченка ; Комітет з нац. премії України ім. Т.Шевченка. - Київ : Криниця, 2004. - 608 с. : іл ; 26 см. - (Бібліотека Шевченківського комітету). - ISBN 966-01-0320-4
[2] В. Тильчак. Карпатський гальняк. Львів, 1939

Оригінальну статтю авторства Л. Римаровича та А. Вельохи опубліковано в часописі Plaj, №45 від 2012 р.

2017 © Юрко Гудима. Переклад українською мовою

Використані світлини з часопису Urania, № 16(41) від 1938 р. та з сайту http://www.muzeumlotnictwa.pl


ДИВ. ТАКОЖ інші матеріали з циклу ІСТОРІЯ



ПЕРЕДРУК У БУДЬ-ЯКОМУ ВИГЛЯДІ АБО ВИКОРИСТАННЯ ТЕКСТУ З ДАНОГО МАТЕРІАЛУ БУДЬ-ЯКОГО ОБСЯГУ КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНИЙ.

ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ КАРАЄТЬСЯ ШТРАФОМ ДО 17 000 ГРН.
АБО ВИПРАВНИМИ РОБОТАМИ/ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ НА СТРОК ДО ДВОХ РОКІВ


Коментарі
Коментарі відсутні.
Додати коментар
Будь-ласка, зареєструйтесь для внесення коментарів.
Інтернет-крамничка сучасної української літератури

Запрошуємо до членства


ЗНИЖКИ ВІД:

Острівець

Мандрів 15%

15%

15%

15%
10%

10%

7%

Садиба Арніка 10%

У Пилиповича 15%


Код для вашого сайту
© 2000-2017 karpatia.org.ua
   -     Greenways   ...